Діалоги вулиць: день у Іваничах, що пахне дощем і правдою
Діалоги вулиць. Іваничі зустріли гамірним криком зграї ворон, що подалась десь в сторону Заставного. Прибита ранковим дощем пилюка сіріла візерунками на автівках біля лікарні, куди треба встигнути вчасно.
Життя колись районного центру вирувало не так, як у кращі часи. Навіть навпаки – воно й не вирувало особливо.
“Ціну-цінувати цінувати життя, ціну-ціну-цінувати кожну хвилинку” – пролунало поруч.
Миловидна русявка в барвистій сукенці майнула телефоном у патріотичного кольору чохлі:
– Нарешті ти віддзвонилась! Кидай грядки, готуємось іти в гості. Як куди?! Інно, наша Лора приїздить з Чехії, привозить свого Ганса… Та то я так кажу, що Ганс, мені вони всі ганси – німець він. Як що, як чого? Свататись їде! Згоден забрати до себе навіть Катерину Пилипівну з господаркою, аби оженитись на нашій красуні.
Коротка тиша – а потім вибухає вулкан сміху:
– Ну вчудила ти, та де?! Віддати за Ганса Катерину Пилипівну не дуже варіант, хоча та ще ого-го і старша його лише на яких пару років…
Біля лікарні зустрічаю невелику зграю собак. Не таку,як в Нововолинську, деякі кліпсовані. Видно і таких, що мають дім, бо нашийник з шматом ланцюга. Інстинкти, вони такі…
У лікарні чистота чомусь пахла трошечки хімічним яблуком і не так вже трошечки старими книжками та прикметним запахом закладу охорони здоров’я.
Коридором простували чоловік з дружиною. З виразу обличчя не важко було здогадатись, що ініціатором візиту сюди був не він…
– Олексію, скільки тебе просити? Сьогодні ж роздам по людях всі твої кавоварки, кавомолки, зерна, банки, фільтри і так далі, – метала громи й блискавки енергійного виду повненька жіночка в
– Т-та що ти по-починаєш, Ма? По-по-думаєш, прокапатись т-треба буде, стан-не т-той тиск на м-місце… – затинаючись і ловлячи дихання тихенько говорив чоловік
– Казала мама твоя, ой казала мені, що ще з тобою награюсь, бо ти весь в діда Гната, такий же впертий. От розіб’є тебе ще раз інсульт, що я буду робити?! Діти з Києва не приїдуть помагати глядіти, грошей на памперси не дадуть! Невістка за своєю дурнуватою бабою дивиться.
– М-майко, та т-тіпун тобі на язика з твоїми інсультами. І т-так від цигарок від-відмовився, а-аа-а о-оото вже останню р-рраадість від-д-дбирати зібралась – к-ка-каву. Щ-шо б-буде, що б-б-буде… Як прижме, т-то п-піду в будинок престарілих, м-маю до-добру пенсію з регресом, м-можу собі до-дозволити!
Раптом засміявся на весь голос – молодечим таким сміхом і чи без жодних затинань ледь що не проспівав:
– А тебе, золота моя Майє Никифорівно, до мене не візьмуть з твоїми копійками. Хоть вмру спокійно…
Жінка замахала руками від гніву:
– Я тобі зараз дам! Удумав він! То то може мені треба літню кухню порихтувати? То мені треба? Га?! Ляже він в богадільню якусь, вмре він, от якраз! Не позор мене!
Чоловік все сміявся, вельми втішений таким вибухом емоцій дружини.
Лікарка ще приймала когось, та й ще були люди в черзі.Вийшов на пошуки мінеральної води – і так ясно, що треба буде купувати таблетки, то одразу би і знадобилась.
Біля аптечного кіоску дві мами з крихітками, явно від педіатра, пакували щось придбане.
– Ти знаєш, ми певно розлучимось, – напівшепотіла білявка в велюровому спортивному костюмі кольору морської хвилі з мерехтливими лелітками на лампасах, гойдаючи сплячу дитинку .
– Та що ж ти так? Ви ж кохаєте один одного? А сини? – стривожено реагує співбесідниця у джинсовому комплекті і масивними прикрасами під старе срібло, тримаючи за руку дівчинку десь півторарічного віку в комбінезоні в кольрові ромашки .
– Я вже так не можу більше. Або військо, або ми. Я погодилась на третього тільки для того, щоб його забрати з того пекла. Памёятаєш же, як після других пологів відкачували, довго шили розриви. Олег відмовляється, бо не може зрадити хлопців. А я? А як же я?! Має робити вибір.
– Валю, ти ж добре знала, за кого виходила. Він ще зі школи був патріотом, покійні дід з бабою холмщаки, виселені були…
– Має робити вибір, – глухо повторила. – Сказала, аби думав до кінця місяця. Якщо ні – то подаю на розлучення і вертаюсь з дітьми в мамину господу на Прикарпаття. Там є чим зайнятись!
Хлопчик на руках прокинувся і зайшовся гучним плачем. Немов передчував дії та емоції батька…
Взявши воду без газу, піднімаюсь на поверх.
Поважного віку дідусь стояв біля сходів із палицею явно свого виробництва і не міг розблокувати телефон – стареньку перемотану синьою ізострічкою нокію. Видно, що спинився тут в надії когось упіймати. Довелось допомогти.
– Дай Боже здоровля тобі. А раз ти ще тута, то набери-но ще мені номера, там записано Руслан Баюра.
Знайшовся такий Руслан. Грає в телефоні джингл “Батько наш Бандера”. Дідок сперся на костура і приклав мобільний до вуха. На дзвінок відповіли не дуже хутко:
– Все, докурюй, я маю рецепта, тепер треба в Нововолинськ в аптеку по ту хімію і можна назад. В Нововолинськ, бо в нашій аптеці того нема. Та сказали, де є, сказали. А на зворотньому заїдемо на пиво. Та певно таки можна – лікарка сказала, що пити таблетки треба від завтра, бо тільки натщесерце! Скільки там в тому “Павлівському” градусів, не горілка же…
Іваничівські секрети лишаються в Іваничах. Ну, може, не так і всі …
Діалоги вулиць.
А раптом наступним будеш ти?
*Всі імена у статті змінено.
Автор – Марк Волинець
